У світі війни є фігури, які так і не з’являються у фронтових зведеннях. Їх імена не фігурують у реєстрах військових частин, вони не носять погони, і на перший погляд не мають жодного стосунку до роботи армії. Однак саме вони здатні впливати на настрої, підтримувати мораль агресора, збирати ресурси і допомагати окупаційним структурам робити свою справу. Протоієрей Дмитро Кротков – один із таких персонажів, якій у священницькому облаченні виконує функції, що цілковито виходять за межі пастирського служіння.
Журналістське розслідування 24 каналу відкриває завісу над тим, як священник Російської православної церкви в окупованому Сімферополі перетворився на активного учасника війни проти України. На папері він лише церковний діяч, настоятель храму, людина, покликана заспокоювати душі та допомагати громадам переживати часи випробувань. У реальності ж – це повноцінний учасник окупаційного механізму, який володіє контактом із силовими структурами, військовими підрозділами і логістичними мережами, що обслуговують армію Росії.
Роль, яку виконує Кротков, важко назвати духовною. У межах Кримської митрополії йому довірено керівництво так званим військовим відділом, що координує взаємодію з російськими силовиками: від Міністерства оборони та Росгвардії до пенітенціарних установ і рятувальних служб. Те, що раніше називалося «опікою над віруючими у формі», дедалі більше нагадує апарат супроводу військових операцій і працює за потребами окупаційної адміністрації, а не за церковними канонами.
Особливо промовистою є історія про те, як його листування стало одним із джерел розвідданих для українських сил. За твердженнями авторів розслідування, хактивісти протягом тривалого часу отримували копії його Telegram-комунікацій. У повідомленнях священника містилися дані про переміщення військових підрозділів, фотографії зі складів і штабів, оновлення щодо поставок так званої гуманітарної допомоги, яка виявилася військовим забезпеченням. Частина цієї інформації була передана українським відповідальним структурам і, якщо довіряти розслідуванню, посприяла точним ударам по кількох командних центрах ворога. Це іронічний підсумок: священник, який роками працював на окупаційний режим, мимоволі допоміг тому режиму втратити людей і техніку.
Але діяльність Кроткова не почалася у 2022 році і не обмежується листуванням. Автори повертаються у 2014 рік, коли Росія анексувала Крим. Саме тоді священник, за свідченнями очевидців і журналістів, активно долучався до процесу захоплення. Він закликав прихожан перекривати дороги, блокувати українських військових, створювати тиск на армійські частини, що чекали наказів із Києва. На деяких кадрах видно, як він намагається переконати військових скласти зброю та «довіритися волі народу». Такі сцени навряд чи можна назвати духовним супроводом.
Після 2014 року участь священника лише поглибилась. За роки окупації Криму він побував на Донбасі, де мав контакти з незаконними формуваннями, фотографувався з бойовиками і працював на пропагандистському фронті. У його риториці війна почала вплітатися у поняття релігії. Він обґрунтовував «спецоперацію» перед віруючими та публічно звеличував російські збройні сили як знаряддя, яке має нести «історичну правду» і «захист віри».
Окремою історією є гуманітарна активність митрополії, де формально Кротков курує розподіл допомоги тим, хто її потребує. Та за фактами журналістів, мова йде про системну підтримку російських військових підрозділів технікою й обладнанням. Через церковні структури збиралися кошти на дрони, радіозв’язок, тепловізори, медичні турнікети, Starlink, генератори та комплектуючі для ремонту техніки. Жодних підтверджень, що центр масово допомагав цивільному населенню, розслідувачі не знайшли. Українські правоохоронні органи вже оголосили підозру Кроткову за участь у фінансуванні російської армії, і показова участь у церковному житті священника не стала для них пом’якшувальною обставиною.
Примітною деталлю є й те, що всередині окупаційного середовища священник не завжди виглядає миротворцем. З листування та свідчень випливає, що він намагається монополізувати збір і розподіл ресурсів для фронту. Він свариться з «волонтерськими» групами, які працюють поза церковною системою, звинувачує їх у нечесності, ставить питання про вплив і підпорядкування. У риториці священника можна впізнати не смиренного парафіяльного отця, а менеджера, який хоче контролювати фінансові потоки і отримувати визнання від окупаційної адміністрації.
Додатково в матеріалі згадується родина священника. Цей фрагмент не є формальним доказом злочинів, але доповнює картину світогляду. З описаного випливає, що діти виховуються у культі мілітаризму, в постійному засудженні України і Заходу. Якщо важко зрозуміти, як священник приходить до виправдання війни, то легше збагнути, що ця позиція не випадкова, а є частиною повсякденного буття його оточення.
Висновок із цього матеріалу звучить однозначно: на окупованій території священики Російської православної церкви не є пасивними свідками війни. У випадку Кроткова вони – активні учасники. Вони дають моральні аргументи для загарбників, збирають ресурси, допомагають з логістикою, взаємодіють зі структурами влади і силовиками. Їхня діяльність перетворює церкву на частину воєнної адміністрації, а слова, що мали б зцілювати, використовуються для виправдання насильства.
Історія протоієрея Кроткова – лише один штрих на ширшому полотні, де релігія не стримує війну, а обслуговує її. Вона демонструє, що окупаційний режим працює не лише танками і гарматами. Він працює й проповідями, що дозволяють називати агресію справедливістю, а священника у рясі – невидимим офіцером цієї війни.
